Чотири роки нашої найдовшої зими.
24 лютого знову на календарі. Ця дата вже давно перестала бути просто днем у році, ставши вічним рубцем на серці кожного з нас.
Чотири роки. Це неймовірно довгий шлях крізь біль, втрати та втому. Але якщо запитати себе чесно, що ми відчуваємо сьогодні найбільше - це не відчай. Це гордість. Величезна, щемлива гордість за свій народ.
-
Гордість за того хлопця з сусіднього під'їзду, який змінив зручне життя на холодний окоп, щоб ми могли спати у своїх ліжках.
-
Гордість за волонтерів, які дістають неможливе і закривають мільйонні збори швидше, ніж світ встигає здивуватися.
-
Гордість за кожну українську дитину, яка подорослішала занадто рано і вчить уроки в укриттях під звуки сирен.
-
Гордість за всіх нас - хто не поїхав, хто повернувся, хто тримає економіку і хто просто продовжує жити всупереч усьому.
За цей час ми стали іншими. Ми стали більш зрілими, більш категоричними до зла і набагато більш справжніми. Ми назавжди зрозуміли високу ціну тиші та справжню вагу кожного простого повідомлення: «Як ти? Все добре?».
Сьогодні ми схиляємо голови в пам’ять про тих, кого більше немає поруч. Їхні імена назавжди вписані в історію. І ми продовжуємо працювати заради тих, хто прямо зараз тримає наше небо на передовій.
Ми віримо в нашу Перемогу не тому, що це легко. А тому, що ми не маємо іншого вибору, крім як вистояти. Бо за нами правда, за нами наша земля і наші люди.
Слава Україні! Героям Слава!
